У романі «Синтéза» кіберпанк – це, безумовно, не єдиний жанр, але він там – ключовий, як не крути. Хтось думає, що це все через хайповість цього жанру та/або брак креативності. Що ж, тут ви дізнаєтеся трішки передісторії і про те, чим кіберпанк і, власне, мій роман може бути цікавий саме вам.
Взагалі, я не обирав жанр, у якому буду писати. Напевно, тому із Синтéзи вийшов такий незвичний «коктейль», як її назвав Олег Сілін. Я просто писав про те, що мені було цікаво уявляти. Синтéза стала кіберпанком задовго до того, як я встиг це зрозуміти.
Як так? Усе просто, у 2011 році, коли я був ще підлітком і почав писати, кіберпанк на наших теренах не був таким популярним, як тепер. Я не дивився оригінального «Блейдраннера», тому що по телику ніколи на нього не натрапляв, а з приходом інтернету він здавався застарілим і нецікавим поряд із новішими стрічками. Годі вже казати про ще старезніші книги чи нішеві аніме серіали, про які тоді знали хіба тільки обрані.
Я виріс на Термінаторі, Матриці й Робокопі, поняття не маючи, що таке той кіберпанк. Але цей сеттінг мене завжди захоплював, тому ідеї про хакерів, кіборгів і нейронки швидко та надійно поселилися в Синтéзі.
Чому ж все-таки цей жанр виявився для мене таким цікавим?
Тут варто пригадати визначення кіберпанку.
Кіберпанк — це піджанр наукової фантастики, у якому майбутнє постає комбінацією «хай тек (високі технології) — лоу лайф (нікчемне життя)». Це коли умовний тостер розумніший (а можливо й моральніший) за більшість людей, і на цьому тлі вимальовуються всі конфлікти.
Синтéза — це теж гіперболізоване бачення майбутнього, у якому шалений прогрес загострює сучасні проблеми до крові. Корупція, кримінал, кібезлочинність, тотальне спостереження, сексуалізація культури, популяризація наркотиків, криза міжнародного права і все таке.
Завдяки подібній проєкції можна блискуче показати, куди ми рухаємося, щоби цьому запобігти. Або навіть краще — усвідомити цей рух і себе в ньому, навіть, якщо глобальне майбутнє невідворотне.
Саме тому мене так захоплює кіберпанк
Класики наукової фантастики вірили у «світле майбутнє» технологій, які все вирішать. Автори кіберпанку повністю деконструювали цю віру, розбивши її на неонові друзки, такі прекрасні і трагічні.
Яка різниця, чи реплікант (клон-біоробот) може мати «душу», якщо його життя таке ж кінечне, як і наше? Усе це буде байдуже «втрачено в часі, як сльози в дощі», говорить Рідлі Скотт у тому ж Блейдраннері (1982).
Чи може, все-таки є надія?
